Не помножувати біль на сто
Як відновлювати свій ресурс під час війни
В списку чинників стресу для українців зараз багато пунктів.
Зовнішніх загроз і тригерів – не перелічити.
І коли часом, на додачу до цього, не виправдовуються наші сподівання на згуртованість, на взаємодопомогу, на людяність і справедливість, це стає додатковим випробуванням.
(Анти)рейтинг того, що виявилося найскладнішим прийняти і пережити у комунікаціях:
Агресивна риторика від співгромадян
Несправедливість
Рани від близьких людей
Поговоримо про перший пункт - вербальну агресію (ВА).
В кожному суспільстві є свої зони розвитку. Одне з слабких місць нашого суспільства - це категоричність і космічний обсяг втручання в приватне життя інших. Засудження крокує поруч.
Кількість агресивної поведінки в соцмережах зашкалює. Є безліч прикладів, коли незнайомій людині не лінувалися написати в особистих повідомленнях образливі речі про її рішення змінити роботу або місце проживання. Під виглядом праведного гніву коїться страшне.
Багато хто при обговоренні цієї теми фокусується на тому, як поставити на місце оту … нехорошу людину.
Я не погоджусь. Важливіше крок за кроком вчитися всередині себе (!) вистоювати у випадках вербальної агресії. В першу чергу працюючи з власною вразливістю.
Коли ми самі поводимося як особистості більшою мірою конструктивні й зрілі, ми очікуємо того ж самого від інших. Особливо від тих, хто раніше був проявлений як розвинена, культурна й доброзичлива людина.
Але все це, на жаль, часто “ламається” під час криз. Людина у відносному балансі і людина у стресі - це часто дві різні особистості.
“Мій подив від реакцій знайомих мені людей на якісь мої кроки - не має меж. Яка там демократія, яка ненасильницька комунікація, яка там повага до альтернативної точки зору?” - ділиться зі мною знайома волонтерка. - “Порадіти життю без негативної реакції я не можу, викласти фото перших за півроку вихідних не можу, висловитись на політично-суспільну тему - тим більше! Тому що хоч хтось та нападе. З тих, з ким дружили, хто мене знає багато років, кого я знаю як людину дуже розумну - я не розумію. Засмучуюсь і демотивуюся…”.
Нас засмучує і демотивує не тільки саме негативне ставлення наших партнерів, але й несподіваність такої поведінки.
Саме від цих людей ми ніяк не очікували засудження, відсутності підтримки, категоричності, вузькості поглядів.
І ми починаємо остерігатися. Казати, робити, проявлятися. Нам болить. З кожним колючим, неадекватно жорстким коментарем наші уявлення про світ частково, але руйнуються.
Що робити?
Подолати ступор і шок. В такі періоди нам дуже важливо розширювати свої межі сприйняття. Реакції людей можуть вразити. Люди в кризових станах схильні до категоричності. До перебільшень. І це як мінімум. Як максимум - їх вислови неадекватні, жорсткі, звужені у сприйнятті. Світ для людини, яка не змогла впоратися зі стресом чи кризою, тимчасово стає чорно-білим. Це - інфантильна реакція на стрес, і якби люди могли бути іншими, вони обов’язково такими були б.
Пам’ятати про інтерпретації. Часто людина не хотіла привнести того обсягу негативу, що прочитали чи почули ми. А як ми можемо розвинути тему у своїх думках - це окрема тема дисертації. У нас же ж з уявою та фантазією все добре. Тому перша порада - не розвивати тему всередині себе. Іще раз згадати, що письмові комунікації, на жаль, дуже специфічні. І навіть усні - продиктовані станом людини і мають відношення безпосередньо до нас відсотків на п’ятдесят.
Наші очікування. Для того, щоб не бути демотивованим і виснаженим, нам варто вчитися усвідомлювати свої очікування. Як позитивні, так і негативні.
Ми хвилюємося стосовно можливої критики або, навпаки, розраховуємо на повну підтримку - такі наші прояви, і це нормально.
Але життя непередбачуване. І коли ми входимо в ситуацію з купою неусвідомлених очікувань - повторюся, неважливо, негативних чи позитивних - матимемо наслідки.
Чисте переживання. Остання в цьому списку - найскладніша , але найкрутіша навичка - вміти пропускати через себе і відпускати будь-які переживання.
Є такий факт. Деякі вчинки інших людей викликають в нас нелегкі переживання. Біль. Або відчуття страху. Критика, наприклад, піднімає соціальні страхи - страхи за своє місце в команді або свою репутацію в очах інших. Несправедливі звинувачення в бік близьких нам людей, однодумців або людей, яких поважаємо, можуть викликати справжній біль.
І нам доводиться стикатись, мати справу з цим… Є, звичайно, альтернатива. Закритися, відгородитися, набудувати “захисних екранів” – це вміють майже всі.
“Але хороший захист такого плану призвів до того, що моя найближча подруга закрилася від усього та усіх, аби тільки не переживати те, що їй болить. І тепер вона ходить, вся така благополучна зовні, а в розмові з нею я відчуваю, що це вже не вона”.
Як не згоріти в полум’ї переживань? Не підкидати в нього дрова у вигляді:
- Далекоглядних висновків. “Ну все, тепер буде те-то і те-то”, “ця людина для мене навіки чужа”, “от тепер і ці стосунки втрачені”.
Якщо хоч раз в житті людина після таких нападів сідає і записує в щоденник висновки, які їй підказує внутрішній голос, ці записи вражають….Минулі рани часто роблять нас категоричними. І вмикають «нестримну» екстраполяцію.
-
Самозасудження. Так-так, саме воно. Одразу ми не бачимо, але фоново у кожного готове проскочити “і знову я…”, “а треба було…”. Є правило: відчули себе пригніченим – шукаємо, за що ми себе звинувачуємо. І працюємо з цим, бо це не є хороша штука.
-
Розчарування в собі. “Я сподівалася, чесно кажучи, що я вже не відреагую так на подібні вчинки” - як ж часто нам хочеться нарешті стати ідеально стійкими. Не жити це життя так, як є, а нарешті виліпити з себе той ідеал, якому не боляче, який не повторює помилок, який не програє “в елементарному”.
А ми не ідеальні. І можемо “знову наемоціонувати” на новий конфлікт.
Можна продовжувати вимагати від себе “нарешті якось стати….”, а можна не відвернутися від болю і страху і відчути на власному досвіді: кожне завершене переживання робить нас - ні, не ідеальним, але мудрішим, сміливішим, більш врівноваженим. Додає гумору)
Коли в людини тануть нереалістичні, жорсткі вимоги, які вона намалювала для себе сама, будь-які зовнішні впливи стають їй під силу. Так, нас “ковбасить”. Так, ми сумуємо. Іноді - горюємо… Але ми не помножуємо біль на сто. І одного ранку прокидаємося новими :)