"Ми не можемо уникнути болю від новин, але можемо прожити його по-різному"
Засновники системи розвитку і здоров’я Олена та В’ячеслав Смирнови про те, як компаніям підтримувати своїх працівників, а працівникам справлятися зі стресом на робочому місці. А також про інфантильність у суспільстві та запит на «чарівні пігулки», пасіонарне лідерство, відповідальність і усвідомленість як запоруку відновлення України.
Війна суттєво вплинула на роботу бізнесу. Працівники живуть і працюють в умовах шаленого стресу, що впливає на їх продуктивність. Якою має бути правильна турбота керівництва компаній про свої команди з вашої точки зору, як фахівців, що працюють в сфері здоров’я та розвитку?
В’ячеслав: Як це відбувається в нашій компанії. Ми не намагаємося стати батьками своїм підлеглим, вибудовуємо з ними стосунки як з дорослими. Але надаємо всі можливі ресурси для їх особистісного та професійного розвитку. Чим більш розвиненою буде людина, тим більше матиме сил і з більшою ефективністю буде створювати щось корисне довкола себе.
У ці часи важливо зміщувати фокус уваги працівників. Чимало людей займають позицію пасивного спостерігача, який просто читає новини, переживає, впадає у все більший стрес та відчай. І нічого не робить для змін на краще. Важливо, щоб керівники показували людям – дивись, є ще багато всього крім новин, є можливість бути корисним компанії, сім’ї, суспільству. Але все це починається з тебе, якщо ти будеш у поганому стані, то користі від тебе не буде. Ми в своїй компанії це спостерігаємо – ті, хто щось робить, займається собою, є найбільш психологічно стабільними. Саме на них ми можемо зараз покластися.
Також з нашого досвіду бачимо, що коли керівники в компаніях ініціюють навчання команд якимось корисним речам на кшталт управління стресом, це з одного боку йде на користь працівникам, підвищує їх працездатність. З іншого боку це підвищує лояльність до компаній.
Олена: Те, наскільки людина може подбати сама про себе, говорить про її зрілість. Інфантильна позиція, що за мій стан має відповідати хтось інший, це відголосок старого відношення, радянський спадок, від якого потрібно позбуватись. Самопочуття, здоров’я, психічна врівноваженість – це зона відповідальності кожного з нас. Відповідальність роботодавців – організувати оптимальне навантаження і нікого не експлуатувати. Ідеальна практика, це коли компанії дотримуються екології праці відносно навантаження, а працівники знаходяться в дорослій позиції та займаються своїм станом, щоб бути в ресурсі і ефективно працювати.
Добре, коли в компаніях на рівні керівництва пропагується культура здорового способу життя, наприклад у вигляді соцпакетів, щоб люди могли краще відновлюватись і бути більш працездатними.
В нашій компанії співробітники мають необмежений безкоштовний доступ до всіх наших програм з регуляції стресу та оздоровлення. І не всі цим користуються. За потреби ми можемо надати консультацію, порадити конкретні програми. Цим теж не всі користуються. В дитячій позиції люди віддають перевагу «чарівним пігулкам».
Бувало, нас запрошували проводити тренінги в інші організації, де керівники розуміли, що від загального стану працівника буде залежати його ефективність. Те саме ми спостерігали і в інших колективах. Людям організували тренінг в робочий день, який їм оплачується. Але далі лише частина з них займається по тому, що ми дали.
На жаль, переважає парадигма мислення, коли замість простої методичної роботи потрібна «чарівна пігулка». Такий інфантилізм досі розповсюджений в суспільстві.
Дуже відгукується ваша розповідь, тому що теж бачу тягу до «чарівних пігулок». Сам я ні за що не відповідаю, але хтось повинен зробити мені добре. Згодна, що у співробітників має бути доросла позиція. Проте на практиці часто не так. Співробітник може відмовитись виконувати задачі, бо прочитав новини про ракетні удари. І заклики до відповідальності не діють.
Олена: В таких ситуаціях кожен реагує по-різному. Враховуючи ступінь небезпеки, не можна дорікати і закликати зібратися. Безпека – базова потреба людини, і якщо вона порушена, не йде мова про здорові когнітивні процеси. Працюють більш глибинні структури мозку, які відповідають за безпеку, і вони відключають лобні частки.
З іншого боку, доросла людина задумається. Це сталося раз, повторилось, почало тривати. Що далі? Можливо, варто переїхати в більш безпечне місце, сісти працювати там, де поруч є бомбосховище. Оцінити обставини і прийняти рішення, як до них пристосуватися.
Якщо не можеш, виходиш на зв’язок з керівництвом, пояснюєш свою ситуацію і просиш про допомогу. Чи тобі потрібна відпустка, чи переїзд, чи хочеш працювати по півдня, чи звузити зону відповідальності. Доросла людина не очікує, що хтось за неї все повирішує
Має відбутися суттєва зміна в ментальності. Вона важлива не тільки для організацій, а й для дозрівання нації і суспільства. Ти очікуєш від військових певних зусиль і результатів, від політиків певних зусиль і результатів, від всього світу очікуєш допомоги. Тож щось треба очікувати і від себе. За що відповідаєш ти?
Як стимулювати суспільство до цієї дорослості?
Олена: Коли спілкується дорослий з дорослим, він не вчить жити. Не поводить себе з батьківської позиції. Бо людина вчиться і дорослішає на своїх помилках. Пояснювати, що є правильним чи небезпечним можна малій дитині, людину в поважному віці краще лишити в спокої. Водночас потрібно чітко відсікати моменти, коли людина з позиції жертви хоче чимось покористуватись.
Звісно, коли людина впала за якихось своїх життєвих обставин, суспільство має допомогти їй піднятися. А далі має бути взаємний обмін у всьому. Давати вудочку замість риби. Людина краще реагуватиме не тоді, коли її повчають, а коли сама бачить свої проблеми і звертається за тим, щоб чомусь навчитись. От тоді ми можемо допомагати – вчити користуватись вудочкою.
Але ми живемо в настільки стресових обставинах, що накрити може будь-кого. Нещодавно, працюючи вдома, отримала звістку про загибель знайомого на фронті. Моя працездатність впала до нуля. Я спочатку розплакалась, потім розстелила килимок для йоги, позаймалась і тільки після цього змогла повернутись до роботи. В офісах нема можливості для йоги, та й про тихі куточки для медитації мені невідомо. Що робити, коли «накрило», а ти на роботі? Як керівникам ставитись до ситуацій, коли у працівників на фоні новин стаються зриви?
Олена: Таких звісток ми всі зараз отримуємо багато, ми з цим в компанії зіштовхнулися теж. Але ми фахівці в цих питаннях і знаємо, як допомогти, тим хто поруч. Керівникам, у яких немає спеціальних знань, краще поряд з телефоном швидкої мати телефон чи якогось конкретного фахівця, чи гарячої лінії.
Ми знаємо, що треба викликати швидку, коли бачимо фізично травмовану людину. Але на рівні країни ще не стикались з проблемами такого масштабу, тому не знаємо як себе вести у випадку психологічних травм.
Ми не можемо уникнути болю від новин, але можемо прожити його по-різному. Добре, якщо у когось, як у вас, вже є навички дихальних вправ, йоги, певних технік самодопомоги. У більшості людей таких навичок нема.
Тим, хто хоче такі навички здобути, ми пропонуємо у вільному доступі дуже багато технік, які можна використовувати самостійно, у будь-яких ситуаціях, без потреби у килимку для йоги чи особливому місці. Під час війни ми цілеспрямовано розміщуємо плейлист вправ в ютубі.
В’ячеслав: Перше правило – навчатися плавати треба до того, як впав у воду. Можна з першого разу зробити спеціальні вправи і абсолютно точно стане легше. Але це не буде настільки швидко та ефективно, як у випадку, коли людина заздалегідь себе до цього готувала. Тому необхідно систематично робити дуже прості речі, які будуть навчати організм і психіку адаптуватися до стресових умов. Коли базові навички є, людина за необхідності зможе їх використовувати, зможе впоратись сама і допомогти оточуючим.
Друге правило – ці навички потрібно тренувати більш-менш регулярно. Кожен, хто хоче жити не як загнана конячка, не як невротик на межі, а як повна сил людина зі здоровим творчим підходом до життя, має напрацьовувати ці навички. Приділяючи хоч 5-10 хвилин в день. І тоді навіть у надважких умовах буде незрівнянно легше.
Говорячи про прості вправи, ви маєте на увазі практики на рівні тіла?
В’ячеслав: В першу чергу так. Ми всі дуже дисоційовані, відділені від своїх тіл, і якщо робити просто умоглядні речі, працювати тільки зі свідомістю, можна ще більше посилити дисоціацію. Може здаватись, що легше, а насправді це просто більш глибока анестезія. Людина просто все менше відчуває, наскільки їй недобре і боляче.
Тому спершу тіло, потім дихання, потім можна працювати безпосередньо зі свідомістю. Робота з тілом дає людині цілісність, радість та полегшення від вивільнення накопиченого напруження.
За вашими спостереженнями, наскільки українці готові працювати з ПТСР через тіло, у тому числі за допомогою фахівців з травми?
Олена: Для переважної більшості ПТСР ще не почався. Ще не закінчився період травми, не почався безпечний для країни період. Зараз травма не настільки гостра в моменті, як була на початку війни, але все одно щодня наші нервові системи потрохи підточуються. Це вже такий добрий марафон, коли ти спочатку ніби вибіг на стометрівку, але тепер не знаєш, скільки ще бігти. Поки, як це традиційно відбувається в період дистресу, ми все своє єство стиснули в кулак, і тримаємося. Але ж прийде момент, коли ми нарешті розслабимося. І тоді у всій красі проявляться ті наслідки, які зараз ми тільки продовжуємо накопичувати. Тоді ПТСР почне проявлятися масово.
Розуміння цього мало б ще більше мотивувати людей займатися собою.
В’ячеслав: Люди різні і небажання робити щось зі своїм станом – це в тому числі механізм психологічного захисту. Хтось витісняє свої проблеми і якось собі живе. Сьогодні читав коротенький витяг зі Льва Гумільова про пасіонарних людей. Це найбільш свідомі люди, які відчувають свою відповідальність за життя і за те, що відбувається навколо. За Гумільовим відповідно до аналізу багатьох культур, таких людей не більше 10%. Але їх ставатиме більше, і вони матимуть більший вплив на оточуючих.
І зараз ми знаходимось в цікавому становищі, коли дійсно дуже важко, повна невизначеність. І багато людей починають, розуміти, що їм вже не вистачає сил. Вони не розуміють, що з усім цим робити, де шукати додаткові точки опори. Багато людей зараз починає більше собою займатись на рівні тіла, бо іншого виходу нема.
Важливо заохочувати власним прикладом, давати інформацію про те, що є можливість вижити у цьому вирі подій.
Є мрія, щоб на рівні держави розвивали не лише ідеї та приховування курсу долару з обмінників, а також і відповідальний та свідомий підхід до життя, до власного здоров’я та добробуту. Це дуже важливо, бо коли війна закінчиться, ми зіткнемося з такою хвилею психосоматичних розладів, що це навіть важко собі уявити. Це буде як новий ковід.
На рівні держави – це велика мрія, але більш реалістичне бажання, щоб інформація розповсюджувалась на рівні груп людей, організацій, компаній. Якщо керівники будуть усвідомлювати, що вони відповідають за десятки чи тисячі людей, і надаватимуть цим людям хоча б базову інформацію, то ставатимуть центрами творчого, здорового впливу на суспільство.
Зараз дуже модно говорити про філософію agile. В ній велике значення має ментальна гнучкість. А що скажете про важливість тілесної?
В’ячеслав: Гнучкість як тілесна ресурсність і адаптивність – це добре. Проте у фізіології гнучкість може бути близькою до гіпермобільності. Людина може бути гнучкою, рухливою, але нестабільною. Ми знаємо дуже гнучких і фізично добре розвинених людей, які досить проблемні на психологічному рівні і на рівні життєвих обставин.
З іншого боку у нас є багато друзів, що займаються бізнесом, а також йогою і медитаціями. Вони не такі вже й гнучкі, зате досить свідомі, сильні, психічно стабільні і соціально активні люди.
Психофізіологічна цілісність проявляється поміж іншого і в тому, що параметри, які важливі для психіки людини, такі самі, як і для її фізіології. Фізично людина має бути сильною, центрованою, тобто стабільною і дійсно бути гнучкою, тобто мати високу ступінь свободи рухів.
Сама по собі гнучкість не означає стабільність та цілісність. Зараз мода на стретчінг, на форми йоги з акцентом на сильне розтягнення, але це далеко не завжди корисно.
Тобто гнучкість – це не про те, наскільки сильно ми можемо розтягнути наші м’язи, а наскільки ми структуровані, збалансовані, і як система можемо швидко прийди в рівновагу?
В’ячеслав: Цілком згоден.
Наскільки я розумію, ви теж цікавитесь спіральною динамікою. Особисто я – адепт бірюзового, холістичного світогляду. І хочеться вірити, що світ загалом зараз переходить в цю парадигму. Де знаходиться зараз Україна, як на трансформацію свідомості українців вплинула війна?
В’ячеслав: Я не ризикну стверджувати, що ми знаходимось на зеленому рівні. Бо рівень країни визначається тим рівнем, на якому знаходиться більшість. А наше суспільство розтягнуте в часі. Частина людей живе в глибокому минулому, в дуже примітивному світосприйнятті, частина застрягла в парадигмі 90-х, коли переважали червоні і помаранчеві кольори. Їм теж важко змінюватись. Пасіонарна частина України рухається вперед. Є люди, які мислять глобально і бачать Україну, як невід’ємну частину вільного світу. І за посягання на свободу готові віддавати життя. Вони знаходяться на зеленому або більш високих рівнях, і їх багато.
За яким кольором ви охарактеризували б себе як лідерів, засновників компанії?
В’ячеслав: Звичайно, нам дуже відгукуються ідеї зеленого, або бірюзового рівнів. Хочеться вважати, що ми там. Проте не можна вважати рівень досягнутим, коли повністю не пропрацьовані більш низькі рівні. Скажу за себе і гадаю, що так само загалом в Україні. У нас не закриті базові рівні. Ми не навчилися жити за правилами, в нас популярна установка «закон для всіх, але коли треба можна домовитись».
Є ті, хто можуть креативно будувати бізнес, але помаранчевий рівень теж ще можна розкривати і розкривати. Бо багато червоного, багато працює на хабарях, відкатах і тому подібному. Щоб держава рухалась далі, необхідно закривати ці базові рівні.
Якісь речі, які ще треба закривати, бачу і в собі. Бо легко і привабливо говорити про єдність, про загальну гармонію. Але іноді все впирається в необхідність визначати чіткі цілі і правила, відповідати за певні результати, строки.
В сфері, в якій ми працюємо, багато людей люблять розвиток, екологію спілкування, але не люблять мати обов’язки. І коли ти в людини запитуєш про результат, вона може назвати це питання не екологічним та обуритись.
Під час війни ви активно проявляєте себе як лідери громадської думки, волонтери, підприємці. Чи є у вас якісь перевірені рецепти проти вигорання, які ви б могли порадити іншим лідерам?
В’ячеслав: Ні в якому разі не намагатися працювати на максимумі. Ресурс в будь-який момент може закінчитися, тому необхідно за будь-яку ціну, за будь-яких обставин відновлюватися. Наш будинок знаходиться недалеко від Бучі, Ірпеня, Мощуна, Гостомеля, тому ми з першого ранку на собі добре відчули, що відбувається. Багато прильотів навколо, а в тебе діти, команда, процеси. І ти не можеш ні на кого покластись, бо люди або в якихось переїздах, або немає зв’язку.
Ми волонтеримо досить багато, і від цього теж ресурс швидко закінчується. Ті, хто в темі, бачать, що волонтерство стає менш ефективним, бо люди виснажені і спілкуються неадекватно.
Тож повертаємся до простих речей, які потрібно робити щоденно. Це не займає багато часу, але це важливо бо мозок і психіка не зможуть нормально працювати без регулярного щоденного відновлення.
Якщо ми бажаємо максимально швидко відновитись як країна, як сукупність команд, ми повинні зробити частиною своєї культури психічне здоров’я в самому широкому сенсі. А саме заохочувати людей до самодопомоги, підтримки своєї психіки в нормальному стані. Зараз в цій країні не вистачить стільки якісних психологів, щоб швидко повернути десятки мільйонів людей до нормального стану. Потрібні підходи, які допомагатимуть людям самим підтримувати себе в оптимальному стані. Чим більше людей ставатимуть амбасадорами здорових підходів до свого життя, своєї психіки, тим швидше країна буде відновлюватись.
Олена та В’ячеслав Смирнови – засновники Системи розвитку и здоров’я Смирнових та компанії SMIRNOVY.COM В’ячеслав – лікар за фахом та найвідоміший йога-терапевт в Україні, Олена – досвідчений психолог та коуч. Доступ до інформації та практик: Інстаграм, Facebook YouTube Тelegram